Віче мало відбути ся в вівторок, — се був торговий день у містї. День перед тим, у понедїлок, Стальський сидїв із Реґіною за обідом. Реґіна була блїда, аж жовта. Її губи були блїді, повіки червоні, очі горіли якимось дивним блиском, на чолї крутими борознами поворювалися зморщки, а волоссє, колись золотисте, поблекло якось, стратило блиск і декуди припорошило ся сивиною. Вона сидїла мовчки і, крім кількох ложок росолу[1] та одної гилки каляфіора[2], не їла нїчого.
Стальський був у добрім гуморі, їв смачно й балакав, не звертаючи уваги на те, чи їсть Реґіна, чи не їсть.
— Го, твій »кохайонци«[3] завтра скликає хлопські збори. Пускаєть ся на велику полїтику. Певно, хоче бути послом, батьком народу! Га, га, га! На бистрого коня сїдає. Але я маю надїю, що зломить голову. Понагострювали ся вже тут на нього добре, не дадуть йому порости в піррє. От і завтрішнї збори. Він думає, що він тим когось налякає. А, тимчасом, лїпше б зробив, як би сам стеріг ся, щоб кости цїлі були. Не даром сказано: »не викликай вовка з лїса, бо прийде і ззїсть«.
Реґіна з переляком витріщила очі на Стальського, але з її уст не вирвало ся анї одно слово.
— Що так вибалушила ся на мене? — грубо
