буркнув Стальський. — Провертїти мене хочеш тими очима? Ага, правда, — додав по хвилї, переходячи зі злобного до насмішливого тону, — твоє чутливе серденько здрігаєть ся, тремтить за свойого улюбленого. Ну, ну, не бій ся! Мудрий він і не так швидко дасть себе вмотати в сїти. А де б, справдї, прийшло ся наставити плечі, то там поперед себе висуне тих дурних хлопів, а сам заховаєть ся ззаду. О, знаємо міх таких! Усї вони вроджені на ґенералів. Але ба, часом і в ґенерала попадає куля. Се він повинен затямити собі.
Реґіна не зводила з нього заляканих очей. Стальський реготав ся.
— Чи бач, як перелякала ся! Не бій ся, я тобі його не вбю. Будеш іще нераз могти натїшити ся ним — хоч здалека. А сама винувата, що не принадила його до нас. Адже ж могла любувати ся з ним досхочу, як би була зараз при першій візитї не наробила глупих сцен. Ну, скажи… потім плачеш, що я тираню тебе, замикаю, відчужую від людей, а, тимчасом, сама своїми фохами[1] відгониш кождого з хати. Се я міг би жалувати ся, що через тебе відбив ся від усякого порядного товариства. Будь у мене жінка гарна, розумна людина, така, яку я надїяв ся найти в тобі, то не така була б моя карієра. Нас усюди приймали б у товаристві, тай у службі на мене мали б инакше око. А так що: тлумить ся[2] чоловік у тій нужденній канцелярії, всї його мають за пса, а прийде додому, то й там пекло. Ходить оте опудало вічно надуте,
