— Неживий! — шепнув Шнадельський, увесь тремтячи при видї страшного Ваґманового лиця.
— Нї, жиє ще! — шептав Шварц. — Поможи!
— Що хочеш робити?
— Ось тут його! На отсей гак. Неначе сам повісив ся.
І оба підняли Ваґмана, потім Шварц завязав оба кінцї шнура за гак, вбитий високо у стїнї — колись там висїв великий образ — і, підтягнувши тїло догори, пустили його висїти. Ваґман іще тріпав хвилю ногами, потім голова звісила ся на груди — було по нїм.
— А тепер живо, за грішми! Двері замкнені?
— Нї! — шепнув із переляком Шнадельський, бачучи, що вони відчинені наростїж.
— Замкни!
Поки Шнадельський замикав двері, Шварц перешукував Ваґманові кишенї, щоб найти ключі від вертгаймівки[1]. Знайшовши ключі, він відімкнув касу. Гроші лежали на купі — банкноти, золоті і срібні монети — чистих 50.000, нинї одержаних Ваґманом від Кшивотульського. Шварц загарбав їх у невеличкий мішечок, що лежав тут же в касї, і встромив до кишенї.
— Буде з нас! — мовив радісно.
— А більше готівки нема? — питав Шнадельський, переглядаючи ще шухляду бюрка.
— Нема. Векслї, скрипти[2] — чорт бери, се не для нас. Ходїмо!
І оба вийшли. Виходячи, вони замкнули на
