ключ двері Ваґманової кімнати, і ключ вкинули назад до середини, відхиливши силою долїшню половину не дуже солїдних дверей. Потім вийшли зі сїней на вулицю, де в ту хвилю не було нїкого.
Надворі падав густий снїг; високо над містом у верхівях дерев гудїв вітер. Місто дрімало.
— Куди тепер? — питав Шнадельський, цокочучи зубами зо страху.
— Ходїмо до шинку, до нашого товариства! — мовив Шварц.
— До них? Нї, не можу. Я ввесь трясу ся. На менї, певно, лиця нема. Зараз пізна́ють.
— Тьху! Мякушка з тебе! — мовив Шварц. — Ну, про-мене, то лиши ся на вулицї! Я зайду сам. Конче треба, щоб нас тепер бачили в шинку. Се відверне від нас підозріннє, бодай на перший час.
І вони пішли вулицею, бродячи у глибокому снїгу, яким за сей вечір покрила ся земля. Перед шинком Шнадельський лишив ся сам надворі, а Шварц увійшов до середини.
— Пан Стальський тут? — запитав він шинкаря.
— Нема. Ось перед хвилею вийшов із панами.
— Ну, тай поквапив ся. А я за ними шукаю.
— Пішов додому. Можуть пан іще догонити його.
В тій хвилї, озирнувши ся, Шварц побачив Барана, що куняв за недопитою гальбою пива. Він приступив до нього й, потермосивши його за плече, крикнув:
— Гей, Баране! Вставай!
