— Як пан радник думають?
— Що ж, се було б незле. Мати чоловіка, що особисто знає дотичну особу — все лїпше, нїж телєґрафічно посилати рисопис, який і так не все осягне мету.
— Добре, — згодив ся й президент. — Розумієть ся, поїдете як приватний аґент. Я дам вам свій білєт.
— Коли панові президентові залежить на поспіху, то добре було б зробити се зараз. В першій відходить поїзд.
— Але де я вам візьму грошей на дорогу? Без ухвали радної палати не можу.
— На перший раз у мене є пару ринських, а там я зателєґрафую, куди менї вислати.
— Коли так, то в імя Боже! — мовив президент і, написавши кілька слів на своїм білєтї та вложивши його в коверту, вручив Шварцові. Сей поклонив ся всїм панам і побіг із сього будинка, де під впливом виводів слїдчого, які він підслухав під дверима, і під впливом його запитань йому почало було робити ся душно й нелюбо.
Вирвавши ся з суду, Шварц пустив ся бігти додому, де надїяв ся застати Шнадельського. Але на ринку йому надсунула назустріч купа народу, серед якої Шнадельський, розхрістаний, увесь червоний від гарячки, що палила його, захриплий і ледво притомний, усе ще викрикував уриваними, беззвязними реченнями своє оповіданнє про те, як то він відкрив неживого Ваґмана. Шварц увесь похолов, зрозумівши ситуацію. Він знав, що Шнадельський хорий, що його палить гарячка. Він
