бачив, що моя чарівна сила супроти жіноцтва мов і не була нїколи. Я затягнув ся, так сказати, у своїй канцелярійній упряжі, уладив своє життє тїсненько, реґулярно, мов у годиннику й, махнувши рукою на всякі матримонїяльні пляни, рішив ся жити кавалєрським життєм. У мене була кухарочка — гарна бестійка, брунетка, очі, мов два вуглики, сама, як вивірочка, весела, співуча, вертка, вогниста. Я жив з нею — не скажу, як брат із сестрою, але, взагалї, дуже гарно. Правда, по якімось часї вона покинула мене, але замісць неї я знайшов другу, — відміна навіть побільшила моє вдоволеннє, розвернула переді мною широку перспективу дальших, будущих відмін. Ну, скажіть, яка менї неволя була вязати ся? А отже прийшло до того! Фаталїзм, тай годї.
— Ну, але все ж таки мусїв сей фаталїзм мати якісь конкретні форми? — запитав Рафалович, коли Стальський знову зупинив ся на хвилю і звісив голову, мов лагодячись пірнути в холодну купіль.
— А вже ж, що мав! Ви думаєте, що лихе колинебудь у клопотї за формою? Коли хоче обпутати вас, то прийме таку форму, що ви й не надїєте ся. Явить ся вам у формі знайдених на дорозї грошей, впливового приятеля або службового авансу — так, як ось менї грішному. Прослуживши десять лїт, я авансував на офіціяла, і се був початок мойого нещастя. Вручаючи менї номінаційний декрет, пан президент суду — се було не тут, а у Львові — сказав менї чутливу промову про мої нові обовязки, про важність мойого уряду й так далї, і, нарештї, випалив: »Іще одно, пане Стальський; ви мусите
