— Вона розплакалася страшенно, сидїла мов зломана, але не говорила анї слова.
- »,Бачиш,'« мовив я далї до неї, »,се вже відразу видно нам обом, що ми не дібрали ся, що щасливого подружжя з нас не буде, що ти не можеш задовольнити мене, анї я тебе. Але хто знає, може, як привикнемо, то воно якось і піде. Я чоловік старший, мене ти не переробиш, але ти молода, повинна підладити ся до мене. Повинна робити все, що можна, щоб мене привернути до себе, щоб мене тягло до дому, а не відпихало від нього. На разї[1] таким маґнетом була б Орися, з часом могла б бути ти.
— Вона зірвала ся мов опарена, — бачите, не привикла до того, щоб з нею говорено по правдї і по щирости.
»Нї, нї, нї! Не хочу! Одної хвилї не стерплю, щоб обік мене жила в домі наложниця мойого мужа!«
»,Ну, ну! Наложниця! По що зараз таке погане слово? Хиба вона наложниця? Служниця, тай годї. Кому яке дїло до того, яку службу сповняє вона?'«
»Не хочу! Не хочу! Краще з моста в воду,« повторяла вона.
»,Ну, не хочеш, то не хочеш,'« мовив я. »,Я також не хочу, щоб ти тїкала від мене або топила ся. Уступлю тобі сей раз, а, властиво, зажду, аж поки схочеш.'«
»Нїколи, нїколи!«
»,Ну, не зарікай ся. Ти ще не знаєш мене. Можеш каяти ся того, що змусила мене вступити.'«
- ↑ поки-що (поль.)
