— Вона видивила ся на мене, широко витріщивши очі. В неї очі великі, і зразу подобали ся менї, але тодї, коли в них малював ся якийсь дикий страх, менї видали ся телячими.
»Що ж ти… бити мене будеш, чи що?«
»,Ха, ха, ха!'«, засміяв ся я. »,Бити! Нї, рибонько. Пальцем тебе не ткну. Але проте остерігаю тебе! Дорого окупиш мою уступку й, може, сама будеш просити мене, щоб я краще побив тебе. Подумай про се.'«
— Вона ще дужче витріщила очі, поблїдла вся, а потім нараз затрясла ся, мов у лихорадцї, і заридала:
»Матїнко моя, рідна моя! Рятуй мене! Якому звіреві, людоїдові я попала ся в руки!«
— І побігла, і замкнула ся у своїй спальнї. Се була остання наша розмова.
Євген сидїв, мов у туманї. Йому здавало ся, що заглядає в пивницю, повну гнилї й поганого хробацтва. Його думка жахала ся дальшої перспективи подружнього життя, що могло розпочати ся такими сценами. Останнї слова Стальського диркнули в його душі, як диркає віз, наткнувши ся серед бігу на великий камінь серед шляху.
— Як то остання? — спитав він. — Вона покинула вас?
— Нї.
— Вмерла?
— Нї.
Євген глядїв на нього очима, повними здивовання й нервової трівоги.
— Нїчого не стало ся, — говорив байдужно
