Стальський, — тільки я від того вечера перестав говорити з нею. Перестав знати її, бачити її, дбати про неї. Живу з нею так, немов би вона не існувала на світї.
Євген усміхнув ся тим силуваним сміхом, у якому проблискує несмілий скептицизм.
— Не вірите? Думаєте, що се неможливе. Потрохи маєте рацію. Я вдаю повну байдужність, удаю при нїй, що не бачу її, але на дїлї я не тільки бачу, але навіть пильно обсервую її. Я систематик. Знаєте, як мовляв той Чех: »Ne boj se, Mařiška, ja tĕ budu pomalenku řizát.« Я роблю своє дїло помалу, спокійно, холодно, але їй від сього не лекше.
Євген не видержав. Він сплюнув і зірвав ся з місця.
— Пане! — мовив він. — Не знаю вашої жінки, але хоч би вона була собакою, нї, гієною, — то ще гріх було б так поводити ся з нею.
Стальський анї на хвилю не змішав ся від сих слів. На його устах показав ся цинїчний усміх.
— Ага, вам іще ідеалїстичне молоко таки не обсохло на губах. От ви пожили б з нею, то й побачили б, чи можна инакше.
-Ну, ну, кажіть, як ви живете з нею?
— А як живемо? Спокійнїсенько. Я до неї нїчого, і вона до мене нїчого. На першого я їй передаю стілько грошей, скілько треба на життє на місяць — анї цента[1] більше; до решти моєї пенсії вона не має права. За хату, дрова, услугу, плачу я сам. За те одежу собі вона справляє сама
- ↑ Сотик дослівно, а, власне, крейцар (2 сотики)
