для цехових братій. Злість мене взяла, не дослухав я його роздебендювання.
— Бувайте здорові, пане цехмістру! — крикнув я.
— Ну, що ж це, куди ви?
— Додому.
— Ну, а карта цехова?
— Спасибі, вже не потребую.
— А то чому?
— Бо від нині закидаю увесь свій промисл. Знаєте, пане цехмістру, всього того, що ви мені тут вилічили платити, я й за десять літ не зароблю, не рахуючи вже своєї матерії. Сховайте собі свою карту і свій гонор цеховий! Обійдеться циганське весілля без марципанів.
І я пішов, натиснувши шапку на вуха, щоб не чути, як кликав за мною пан цехмістер.
Приїхавши додому, я як стій, повідправляв чужих людей, кажучи їм, що вже більше ложок не буду робити, а струменти всі запакував до скриньки під замок і до комори, нехай лежать аж до ліпшого часу.
За кілька день знов шандар рип до хати.
— А що, маєте карту здатности?
Я рукою махнув.
— Бог з нею — кажу, — на що вона мені тепер! Відтепер я не думаю й доторкнутися до ложки, хіба при їді.
— Ну! Пам'ятайте собі! Бо як вас зловимо на продаванню, то прилади всі заберемо, і ще 50 ринських кари заплатите!
— Чи так? Ну, цю пересторогу справді варто собі затямити.
Так то я розстався зі своїм промислом. Почувся чоловік нараз як без рук. Ходжу, нуджуся, а далі з нуди думаю собі: „Чекай