під руку, навіть не поклонився нікому, та й пішли.
— Гей, музики військової! З парадою провести пана капітана! — крикнув хтось, і за хвилю де не взялась юрба хлопців з цебриками, нецками[1], скіпцями, другі по при них з патиками, та й луп-цуп, трах-тарах тарабанять щосили! Я й сам, тямлю як нині, лупив по цебрику, що трохи дно не вибив. Крик, ґвалт, гармидер! А за бандою[2] друга купа йде — парубки, ґазди, та ревуть-ревуть:
Пристань Юрку до вербунку,
Будеш їсти з маслом курку!
Будеш їсти, будеш пити,
Довбеньками воші бити.
Ну вже, одно слово, зі славною парадою проводили ми Довбанюка аж за село. А він нічого, пішов, навіть не подякував.
Минули жнива — за Довбанюком і слухи загули. Мов у воду канув. Уже люди й сміятися перестали. Аж ось на Першої Матки знов якось так випало, що в нас на призьбі народу зібралося чимало. Сидять, балакають. Коли нараз глядимо: лізе щось вулицею, обдерте, згорблене, скулене, ледве ноги за собою тягне. Та й ноги лепські: подряпані, покривавлені по самі коліна, бо якраз тільки до колін останки штанів досягали. Лізе просто на наше подвір'я, наближається, знімає з голови щось ніби лопушшя ликом пов'язане… Господи, та це ж він сам, це Довбанюк!
— Юрку! Пане Городиський! Чи то ви? — скрикнуло разом до нього кільканадцять голосів. Але в жоднім голосі й тіні насмішки не було.
