— Я! — відповів коротко Довбанюк, і здавалося, із крайнім напруженням усіх сил випростувався й гордо пройшов крізь товпу згуртованих біля нього людей. Усі до нього з запитами: а що? а як? а де? а коли? — а він ані слова. До сіней, та під ступу, та до комори, та до своєї скриньки. Відмок і першим ділом хап за горнець з лемішкою та за залізну ложку. Горнець був повний і ложка була повна, але пліснятини. Йому байдуже! Немов нічого й не бувало, сів на той самий сінешній поріг, здряпав плісень, та як почне їсти, як почне!… Люди обступили його довкола й постовпіли.
— Бідний чоловік! Два місяці нічого не їв!
На силу мама вирвали йому з рук запліснілу лемішку та дали теплого борщу, пирога, молока. Насилу попоїв і прийшов до себе. Насилу розговорився.
— Та де ж ви були?
— А дідько знає! Десь на границі.
— Та що ж ви робили?
— А дідько знає! Якісь дуби тягав. Було нас дванадцять, таких самих старих дурнів, як я. Завели нас до якогось пана, та й там казали ждати на розкази. Ждали ми, ждали, розуміється, в лісі. Далі пану навкучилося, та й каже нам: „От, не маєте тут що робити, тягайте оті дуби з того боку границі на цей бік“. А то вам через ліси та нетрі такі, що крий Боже! Це, каже, потрібно буде для воювання, коли сюди війна прийде. Тягати, каже швидко, а їсти дає щораз то скупіше. Тягали ми, тягали, адіть, як обтягалися! А далі взяли та й утекли.
— Та куди ж ви ходили такі довгі часи?
— А дідько знає! Найбільше лісами.
