— Та що ж ми мали з ними зробити, прошу пана, — відповів війт, шкробаючись у патлату голову, — коли ми їх уже не застали.
— Як то не застали?
— А так. Скоро пан від мене вийшли, я заразісько зібрався й пішов, щоб їх арештувати і приставити до села. Але в камені я не застав нікого. Видно, перелякалися пана й таки тої ночі втікли.
— А то бестії! — крикнув жандарм. — Чекайте лишень, ще я вас десь придиблю!
Війт поклонився, а тайком тільки всміхався, що йому вдалося отак хитро-мудро позбутися біди. А жандарм злий і роздразнений завинувся в свій плащ і в тяжкий баранячий кожух, що йому дав піп на дорогу, і казав їхати дальше.
Старий скорчився від морозу. Низом по під скалою переїзд був вільний, а що дорога там туди найближча, то жандарм казав вести себе в той бік. Ледве виїхали за ліс, що чорною стіною відділює Ластівки від решти світу, коли жандармові очі з якимось неспокоєм вперлися в той великий бовдур, що виринув перед ним туй уже недалеко. Вершок скали не був покритий снігом, бо вітер позмітав відтам той зимовий пух і позсував його в нижні заломи. Тьохнуло щось у серці жандарма, коли побачив увесь вершок скали, покритий воронами, кавками й іншим стервоїдним птаством, котре то сиділо, то шибалось цілими оболоками довкола, і своїм зловіщим вереском та гамором наповнювало повітря.
