мушу таке поступовання назвати… назвати…
Духу не стало їй у грудях. В очах пекло щось ніби здавлювані сльози, що силоміць тиснулися бризнути. Але здержувала себе і заховувала спокійний вид, головно для того, бо чула вліплені в себе прошибаючі очі доктора.
— Прошу пані не називати ніяк, — сказав добродушно всміхаючися пан Темницький. — Мене пані словами не заженете в вершу. Нехай пані радше скажуть нам, що то за панич стирчав тут сьогодня на вулиці перед нашими вікнами і що то за шматочки паперу кинули йому пані на голову?
Він сказав це з такою певністю і з таким супокоєм, що можна було думати, що знає далеко більше, ніж висловлює, і хапає тільки для прикладу перший-ліпший факт, який йому наскочив на пам'ять.
Целя поблідла при тих словах.
— Пане, — скрикнула встаючи з-за столу, — таке питання свідчить про низький спосіб мислення.
— Але ж татку, як можете в подібний спосіб забуватися! — поспішно докинув доктор, бачучи, що Целя поспішає до дверей.
Целя вийшла напруго, не оглядаючись, і впала лицем на подушку в своїй світличці. Збиралось їй на плач. Закид Темницького занадто був глупий і безпідставний, щоб мала ним справді образитися. Боліли її тільки цинічні шпигання взагалі на жінок, що шукають власного зарібку, та рівночасно тішило її потрохи
