— Але я не хочу! Не хочу! Чорте, злізай з мене! — просив і лютився Іван.
— Але, синочку, прецінь же ти дав мені слово. Та й заплату маєш від мене дістати.
— Нехай тебе громи б'ють з твоєю заплатою! Нічого не хочу, тільки злізь! Дай мені спочити хвилину!
— Іди, йди, небоже, — мовив Дід. — Уже недалеко.
Злість Іванова перемінилася в розпуку. Тягар на його хребті був страшенний. Очі вилазили йому з голови, кров у пульсах товклася так сильно, що бачилось, ось-ось потріскають жили, розірветься серце. Дідові ноги, що обхапували його попід пахи, пекли його, мов розпечені шини. Ніколи навіть у сні Іван не міг виснити, не міг уявити собі більшого труду, страшнішої натуги. Безвихідність його положення побільшувало ще те почуття, що чув себе безсильним скинути з себе той нечуваний тягар, дати пільгу своїй натузі. Чув себе вже не самостійною істотою, не робітником, котрий може робити, а може й спочивати, коли йому не хочеться робити, не власновільною робучою силою, котра свідомо направляє своїми рухами, але чув себе чимось похожим на те зерно, що, попавшися між млинове каміння, виконує, що правда, якісь бистрі, безпам'ятні рухи, але заразом що хвиля тратить частину своєї істоти і саме робиться тільки частиною, моментальним проявом тої величезної почвари — праці. Іван справді ціле своє життя чув себе невольником
