відлупалися лише невеличкі шматочки: приходилося вертіти нові діри й робити дальші вибухи. За кожним вибухом дудніло в штольні, тріщали в'язання склепінь, і змагався восковий сопух у штольні. Іцко не відступав від робітників, сам помагав вертіти камінь, сам запалював льонти набоїв.
Але скеля була груба й тверда, видовбування прорізу в ній тривало вже цілий тиждень, і ще не було їй кінця. Зате Іцкові капітали кінчилися. Він мусів відправити всіх своїх робітників, крім чотирьох, із яких два стояли при корбі, а два з ним разом лазили до ями. І ті чимраз більше тратили охоту працювати в тій ямі, і кожного разу при вибухах динаміту блідли й тремтіли.
— Ей, пане Іцко, бійтеся Бога! — остерігали його робітники. — Хіба не бачите, як тремтить земля від тих вистрілів? Не чуєте, як тріщать дошки?
— Що то значить? — кричав Іцко, сам себе не тямлячи. — То воскові жили близько! Ще один вибух, два вибухи, і будемо коло них. Ану, ану!
— Ні, нам життя миліше! — відмовилися робітники. — Коли хочете, ми вам ще раз навертимо дірок, а вибух робіть собі самі.
— Нехай і так буде! Робіть дірки! — мовив Іцко, сідаючи на відламок тількищо відлупаного каменя й важко дишучи зі зворушення. Він трясся, як у лихорадці, і не міг діждатися тої хвилі, коли дірки в камені будуть повиверчувані й динамітові патрони понастромлювані в них. Доконавши цього діла, робітники подалися геть, до виходової ями, що лежала кілька сажень від того місця, а Іцко лишився сам.
