— А опісля, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?
— Ми сіємо, а чи сім'я зародить утроє чи вдесятеро, цього не знаємо!
— А опісля… ще одне… — Бенедьо запинався в мові. — Чи подумали ви…
— Над чим?
— Над тим, що саме найголовніще…
— Ну?
— Яка користь і для кого користь буде з вашої роботи?…
Андрусь пильно глянув на Бенедя, а далі засміявся гірким сміхом.
— Ха-ха-ха, користь! А конче мусить бути користь?
— Ну, я так гадав, — відповів спокійно Бенедьо, — що коли що робиться і розважно робиться, то треба й погадати, чи і для кого буде з того користь?
— Гм, вільно вам і так гадати! А я так гадаю: оце мене тіснить ворог з усіх боків, виходу мені нема ніякого. Я набиваю стрільбу. Чи заб'ю нею ворога, чи себе самого, то мені все одно.
— Ні-ні-ні, — підхопив живо Бенедьо, — це так з вас говорить сліпа, безвихідна розпука, а не розвага! Бо чи ж дійшло вже аж до того, що нема ніякого другого виходу? А хоч би діло й так стояло, то чи гадаєте, що це все одно забити себе або забити ворога? Себе заб'єте… ворогові радість, ворогові легше та простовільніше!
Тепер на Андруся прийшла черга звісити важку голову і збирати думки докупи.
— Твоя правда! — сказав він вкінці до Бенедя. — Тут треба подумати. Хочеш бути нашим побратимом і думати разом з нами?
