Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/270

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— А опісля, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?

— Ми сіємо, а чи сім'я зародить утроє чи вдесятеро, цього не знаємо!

— А опісля… ще одне… — Бенедьо запинався в мові. — Чи подумали ви…

— Над чим?

— Над тим, що саме найголовніще…

— Ну?

— Яка користь і для кого користь буде з вашої роботи?…

Андрусь пильно глянув на Бенедя, а далі засміявся гірким сміхом.

— Ха-ха-ха, користь! А конче мусить бути користь?

— Ну, я так гадав, — відповів спокійно Бенедьо, — що коли що робиться і розважно робиться, то треба й погадати, чи і для кого буде з того користь?

— Гм, вільно вам і так гадати! А я так гадаю: оце мене тіснить ворог з усіх боків, виходу мені нема ніякого. Я набиваю стрільбу. Чи заб'ю нею ворога, чи себе самого, то мені все одно.

— Ні-ні-ні, — підхопив живо Бенедьо, — це так з вас говорить сліпа, безвихідна розпука, а не розвага! Бо чи ж дійшло вже аж до того, що нема ніякого другого виходу? А хоч би діло й так стояло, то чи гадаєте, що це все одно забити себе або забити ворога? Себе заб'єте… ворогові радість, ворогові легше та простовільніше!

Тепер на Андруся прийшла черга звісити важку голову і збирати думки докупи.

— Твоя правда! — сказав він вкінці до Бенедя. — Тут треба подумати. Хочеш бути нашим побратимом і думати разом з нами?