— Певно що зле, бо тепер я перед усім тим народом брехачем став.
— То ваша річ, не моя!
— Моя річ? Алеж ваше слово!
— Алеж я вам дав план! Що ви за такий будівничий, що не зуміли з пляну розпізнати паровий млин від нафтарні?
Ті слова дуже вкололи будівничого.
— Е, що там ваш глупий плян! Я на нього й не дивився!
— Ну, то ваша вина! — відрізав Леон. — За що в мене гроші берете?
Ця сварка велася голосно і ставала чимраз голоснішою. Леон почервонів, як рак, а й товсте лице будівничого налилося кров'ю. Між тим робітники і деякі сторонні люди, чуючи передрачку між „панами“, поставали і ззиралися цікаво на це видовище.
— Мій пане, — кричав роз'ярений будівничий, — я чень не по те прийшов сюди, щоб слухати ваші імпертиненції[1].
— Ані я по те, щоб слухати ваші дурниці!
— Пане, ви мене ображаєте!
— Не дуже страшний проступок!
— Ви шкодите моїй славі!
— Ви пошкодили моїм інтересам!
— Так? То прошу заплатити мені за мій труд, і я ще нині вертаю собі до Дрогобича.
— О, і овшім[2]! Будьте ласкаві подати мені рахунок, і то не лиш за тутешній труд, але й за дрогобицьку будову! Постараємося обійтися без такого геніяльного будівничого! — І Леон гордо відвернувся на знак, що бесіда скінчена.
