кажучи. Підприємці обступили його і гляділи на нього з виразом такої тривоги, немов це був віщун їх нехибної погибелі.
— Що сталося, Господи Боже, що сталося? — допитували вони, але Леон не швидко спромігся на слово.
— Gott soll sie strafen![1] — крикнув він вкінці, зриваючися з крісла. — Вони нас усіх вирізати хотять, от що! Розбійники, змовилися на нашу душу!
— Як? Що? Чи правда? Хто казав? Відки знаєте? — гомоніли підприємці, тремтячи зі страху.
— Ніхто й казати не потребував! — відповів Леон. — Сам бачу своїми очима. Видите, як виглядаю! Чули крик? Все те вони! Ох, що то з нами буде, що з нами буде!
— Я то давно казав: послати по жандарів, нехай їх кольбами[2] женуть до роботи! — крикнув один підприємець.
— Що жандарів? — поправив другий, — що тут порадять жандарі? Тут цілої компанії війська треба, щоб їх половину перестріляла.
— Але що ж сталося? — допитували підприємці Леона. — Розказуйте, як що було!
— Погана річ, та й годі. Ранісенько вийшов я на толоку, жду на тих робітників, що казав понаймати в Дрогобичі. На толоці вже їх, як того гайвороння. Снідання! І відки вони стільки муки та каші дістають? Та то пару тисяч люда, цілий день варять та й варять, їдять та й їдять! То вже не без того, щоби їм хтось не допомагав!
