Леон замовк на хвилю, щоби додати тим більшої ваги своїм посліднім словам, а погляд його, облетівши всю світлицю, упав на Германа, котрий в задумі стояв коло вікна і пальцями тарабанив по шибі. Багато підприємців і собі ж туди зиркнули, а деякі аж скрикнули, немов просвічені наглою здогадкою.
— Невже ж! Не може бути! — Або я знаю, — відказав ніби байдужно Леон, здвигаючи плечима. — Знати не знаю, але кажу, що гадаю! — Його погана совість казала йому бачити в Германі свого заклятого ворога, і він вдоволений був тепер, що в серця своїх слухачів кинув іскру підозріння, буцім то весь робітницький бунт діло Германа, підняте в тій цілі, щоби всіх дрібніших підприємців, а навіть і самого Леона, приперти до стіни.
— Але слухайте ж, що далі було. Іду я собі гостинцем, аж тут мені назустріч ціла юрба тих голодранців. — „Куди?“ питають. Я зібрався на відвагу: — „А вам що до того?“ кажу. — „Нам до того! — відповіли, — Не бачите, що ми тут варта, пильнувати маємо, щоб ніхто з Борислава не виходив!“ — „Що ви дурниці плетете, — скрикнув я, — не зачіпайте людей насеред дороги. Нічого вам не роблю, дайте мені спокій! — „Ну, то дайте ж і ви нам спокій, — відказують, — верніться собі по добру до Борислава, а туди ходити не вільно!“ Та й, не вдаючися зо мною в дальші розмови, за плечі мене, та й назад. Я почав шарпатися, кричати, а вони в сміх. Стисли мене, мов кліщами, відпровадили аж до входу Борислава і пустили. Ов, біда, погадав я собі, а тут сам змучений, ледве дихаю. Став я, озираюся назад, аж бачу
