йдуть мої робітники з Дрогобича. Га, гадаю собі, Господи, Тобі Слава, іде поміч! З Борислава не пускають, але до Борислава чей-же пустять. Та й іду напроти них, аж радуюся, що їх так багато, більш, як сто люда! Але ще я не далеко уйшов, аж тут та проклята варта до них: — „Гов! Хто йде?“ крикнули, — „Добрі люди, робітники“, відповідають тамті. — „А куди тут ідете?“ — „От ідем на роботу, тут таки, до Борислава“. — „Не можна!“ — „Як то не можна?“ — „Так що не можна. Ви хіба не чули нашої просьби, що ми посилали всюди своїх людей і просили, щоб ніхто через тих кілька день не йшов сюди на роботу, поки ми для всіх ліпшої плати не діб'ємося?“ — „Ні, не чули“, кажуть дрогобицькі. — „Ну, то чуйте ж тепер, і просимо вас в добрім способі, вертайте назад, відки прийшли!“ Робітники почали вагуватися, деякі, очевидно, мали охоту вертатися назад і почали з тими розбійниками перешіптуватися, другі знов, хоч може і не вірили тій бесіді, але боялися, що їх тут така многота зібралася. Досить того, що приходяща громада стояла, сама не знаючи, що діяти і що почати. Це вивело мене з терпцю. Я скочив посеред них і крикнув: — „Не слухайте їх бесіди, люди! Вони розбійники, нероби! Кримінал їм буде, не більша плата! Ходіть до роботи, не зважайте на них! По вісім шісток денно на кожного, що вам більше потрібно!“
Ті слова трохи немов оголомшили всіх. Приходящі зачали рушатися, щоб попертися наперед. Але ті стали лавою. — „Стійте! Не пустимо нікого!“ Я собі знов кричу: „Далі за мною!“ Гармидер зробився, далі п'ястуки почали сипатись, штурханці, а далі й каміння…
