На крик поназбігалося їх багато, зачалася бійка така, що й світу не видно стало. Я й сам не тямлю, що зо мною сталося. Кілька кулаків заїхало мені то в лице, то поза вуха, то в потилицю, то межи плечі, так що я й не стямився, коли попав в самий найгустіший стиск, а відтам витручено мене знов на бориславську вулицю. Я озирнувся, — бійка вже скінчилася, приходящі розбіглися в розсип і погнали до Губич. Крик, ревіт, „гурра! гурра!“ Аж оглушило мене, і я, видячи, що нічого не пораджу, вернувся сюди. Оттаке то!
І Леон, скінчивши своє оповідання, сплюнув і закляв ще раз „тим розбійникам“, котрі ні з цього, ні з того наробили їм стільки клопоту і готові ще й більшої біди наробити. Всі підприємці стихли на хвилю, всі роздумували над тим, що чули, а ніхто не вмів нічого придумати, окрім одного: жандарів і війська. Тільки Герман досі не мішався в їх наради, а все ще стояв коло вікна і думав. По його наморщенім чолі і твердо в одну точку впертих очах видно було, що гадка його працює з незвичайною силою. Та й справді, діло стоїло великої розваги, хвиля приходила рішуча, в котрій не можна було нині ручити за завтра, в котрій треба було добре натужити увагу, щоб пройти ціло через усі закрутини ворожої долі.
— І ще прокляті сміялися з мене, — викрикував почервонілий від жару Леон, — коли побачили, як я обшарпаний і обпорошений. Але постійте, побачимо ще, хто буде на послідку сміятися, чи ми, чи ви!
„Чи ми, чи ви, — думалось і Германові, — а радше сказавши: чи я, чи ви! Га, що за думка!“ і він махнув рукою, немов хотячи зловити
