щасливу думку, котра в тій хвилі блиснула в його голові. — „Оттак, оттак, це правдива дорога, туди треба йти! Вдатися може дуже легко, а коли вдасться, ну, тоді й питання нема, хто з нас буде сміятися, чи я, чи ви!“
Воєнний плян в Германовій голові швидко уложився, і він зараз же виступив насеред світлиці і попросив зібраних о хвилю уваги.
— Слухаю ваших рад і дивуюся, — зачав він своїм звичайним, різким тоном. — Жандарі! Чи жандарі заставлять робітників лізти до ям? Ні, поарештують одних, а решту розгонять, а нам не буде ліпше, бо нам не порядку треба, а робітників, дешевих робітників! Чи не так?
— Авжеж, що так! — загомоніли підприємці.
— Військо! — говорив далі Герман, — це те саме, що й жандарі, тільки що нам на додаток усього прийшлось би годувати його, а пожитку й з нього ніякого. Я гадаю, що оба ті способи ні до чого не здалі.
— Але що ж робити, що робити?
— Отож то й є питання, що робити! Я гадаю, що той цілий бунт, то така якась заразлива слабість, на котру ще загальної рецепти не вигадано, а, може, і зовсім не може бути. Але раз поможе це, другий раз те, як до обставин. Треба вважати, з чого слабість почалася, як проявляється, ну, і після того раду радити. От тут у нас, то певна річ, що плачено їм досі, як на нинішній голодний рік, замало.
— Що? Як? Замало? — загомоніли підприємці.
— Мовчім, — крикнув насмішливо Леон,— пан Гольдкремер хоче забавитися в адвоката тих розбійників, певно скаже нам пристати
