ріки. Заки ми туди добралися, заки що, то, може, з півгодини минуло. Вітер аж землю рве з-під ніг, аж лід на ріці тріщить, а снігом б'є в очі, ніби лопатою. Господи, плюта така, що хоч зараз гинь! Темно, страшно… Ми побрались за руки і йдемо напомацки туди, де чути стогнання. Дивимось, лежить щось чорне на льоду й не рушається. Ми надійшли, — кінь посеред роздрухотаних саней. Певно, хтось з дороги схибився та перевернувся долі бережищем. Оглянули коня, — неживий. Ідемо далі, а твій бідний Іцко лежить на льоду і вже от-от ледве стогне! Господи, твоя воля! Таке нещастя на чоловіка.
Максим, оповідаючи, грів прозяблі руки над вогнем і пихкав люльку. Герман не плакав, тільки дрижав і поглядав скоса на постіль. Йому страшно було перед тим покаліченим, кривавим, стогнучим тілом, що колись було його опікуном. Він просив Стефана й Максима лишитися з ним через ніч коло слабого, але ґазди всі обіцяли прийти, скоро повідвозять худобу додому. Іцик лежав без пам'яти, говорити не міг, і бачилось, не пізнавав нікого. Герман раз лише поглянув крадькома на нього. Голова була позав'язувана хустками, крізь які повиступали широкі плями крови. На бороді й волоссі скріпла кров, бекеша й сорочка криваві, уста посинілі, очі бездушні, вираз лиця страшний!
Аж десь над ранок, коли буря трохи стихла, приїхав цирулик з Дрогобича й почав сварити та лютитися на селян, що бралися самі до перев'язування ран, а не знають тому ладу.
