повернувся. Комітетові відійшли, а Владко, беручи попід руку свого товариша, скерував свої кроки до того пункту, що перед хвилиною так живо заінтересував його.
— Не знаєш, що це за панночка? — запитав Владко свого товариша, вказуючи очима в згаданий пункт.
— Котра?
— Ця шатенка з коротким волоссям, у темній сукні?
Товариш Владка надів пенсне на ніс, поглянув уважно в той бік, куди очима вказав Владко, і, оглянувши шатенку з коротким волоссям, відповів байдуже:
— Не знаю. Це якась не тутешня.
— Цікаве явище! — сказав Владко, не спускаючи з неї очей.
— Не знаю, що там у ній цікавого бачиш! — сказав товариш. — Незвичайно бліда, навіть губи бліді. Більше нервів, ніж тіла.
— Більше нервів, отже, також більше душі, більше характеру, — сказав Владко.
— Іди ти мені з своєю душею! Від першого погляду зараз про душу розумієш! Доки в ній душі докопаєшся, то її істеричні нерви затруять тобі ціле життя.
— Ну, Бог з тобою, — сказав Владко, — як ти стріляєш! Зараз і до істерики долетів!
— Розуміється! — відповів той нерадо. — Все це дуже близько одно до одного. А я не можу зрозуміти твого смаку, цього твого шукання душі й характеру там, де простий хлопський розум бачить лиш анемію та шкіру з кістьми. А втім, sit tibi![1] Про смаки не варто сперечатись.
І потонули обидва в різнобарвнім вирі бальних постатей. Але Владко через своє коломийкове соло став, справді, свого роду знаменитістю балу.
Його прізвище передавали з уст до уст, сотні очей зверталися до нього, слідили за ним.
— Калинович, Калинович! — мовила худа, мов скіпа, пані графиня до товстої, мов гарбуз, пані коморникової. — Чи це не той самий Калинович, що видає цього страшного «Gońc-а»?
— Ні, це його брат, — відповіла пані коморникова. — Цей у мого чоловіка в канцелярії працює. Доктор прав.
- ↑ Нехай буде по-твоєму.
