приватної кореспонденції або на вишукання в бібліотеці тих книжок та паперів, які могли йому бути потрібні в продовжуванні його праці, яку писав день у день в редакційнім бюро. Сьогодні не було до кого писати листа; отже, випивши каву, яку подала йому Миколайова, Начко встав спішно від столу і кинувся до бібліотеки, шукаючи чогось, перевертаючи книжки, переносячи навіть цілі їх купи з полиці на полицю. Очевидно, він бажав зайнятись бодай фізичною працею, щоб не допускати собі до голови настирливих думок і згадок. Однак, коли оглянувся по хвилині, то побачив, що він не сам у кімнаті. Коло порога стояла стара Миколайова.
— Чого вам треба, Миколайова? — запитав її Начко таким тоном, немовби не мав часу і не бажав відриватись від якоїсь дуже пильної роботи.
— Нічого, прошу панича, — відповіла стара, не рушаючися з місця.
— Ну, то чого ж тут стоїте? — питався дальше Начко.
— От так собі. Я хотіла б трохи поговорити з паничем. Увесь день сиджу вдома сама, дальше вже й говорити по-людськи забуду. Давніше, як іще обидва паничі разом були, то бодай часом із старою Миколайовою поговорять, пожартують. А тепер панич неласкаві на стару.
— Але ж, моя Миколайова, — відповів трохи сердито Начко. — Хіба іншим разом поговоримо. Бачите, що я не маю часу.
— А що ж панич роблять? — з хитрим усміхом запитала стара.
— Що роблю? — запитав Начко, трохи змішаний. — Бачите, шукаю однієї речі.
— Бачу це я, бачу, — сказала стара, киваючи головою, — що панич однієї речі шукають, але, прошу панича, цієї речі панич тут не знайдуть. Її треба шукати деінде. Ей, дорогий паничу, — мовила стара, підходячи ближче і сідаючи на крісло, — маю і я очі й вуха та прожила, Богу дякувати, сімдесят літ на світі, то хоч я неписьменна на книжках, але вмію трохи читати на людських обличчях і в людських очах. Знаю я, чого панич шукають.
— Ет, балакаєте, Миколайова! Ну, чого ж я шукаю?
— Щастя панич шукають, ось чого! — сказала стара. — Хіба то я не знаю, чого молоді люди в такім віці шукають?
