Хіба то я не чую, як панич уночі крізь сон кричить і благають когось, як зриваються й ходять по кімнаті? Хіба то я не бачу, як панич руки заламлюють, і на вулиці на когось чекають, і при зустрічі очі спускають, уклоняються й утікають? Стара я, мій любий паничу, і всі ці історії знаю добре!
Начко слухав здивований, остовпілий. Отже, те, що він уважав за свою виключну таємницю, відоме було цій старій, висіло на її балакучім язиці! Та що вона знає? Може, це лише домисли, позбавлені фактичної основи?
— Та що вам сниться, Миколайова! — сказав він голосом мимоволі значно м'якшим. — Наговорили ви мені тут новин, про які я й сам нічого не знаю. Кого ж то я кличу крізь сон? На кого чатую на вулиці?
— Ей, паничу, паничу! — сказала стара, жалібно киваючи головою. — Як то вам, молодим людям, легко закидати старому брехню. Нібито панич не знають добре, що я правду говорю! Мовчала я довго, але тепер бачу, що гріх я мала б, якби довше хотіла мовчати.
— Ну, і що ж маєте мені сказати?
— Одно лише скажу паничеві: нехай панич дадуть собі спокій з тією панночкою, що має обстрижене волосся, мов хлопець.
Начко збілів при цих словах, а потім його обличчя облилось живим рум'янцем. Однак він пробував ще опиратися.
— Про яку панночку ви говорите, Миколайова? Знаю декілька таких панночок.
— Саме то нещастя, що панич знають їх декілька, а думають про одну, якої не знають навіть.
— Та звідки ж ви про неї знаєте?
— Уже звідки знаю, то знаю, але це одно можу паничеві радити, як би я радила власному синові: нехай панич дадуть собі спокій з нею! Це не для панича партія! Була я там у них пару разів у кухні: їх куховарка — це моя кума. Вона оповідала мені дещо, а втім, і сама я придивлялася зблизька цій панночці і кажу ще раз: це не для панича партія.
— Та про кого ви говорите, Миколайова! — з тривогою і нетерпеливістю скрикнув Начко.
— Нібито панич не знають, — сказала всміхаючися стара. — Про ту панну Регіну, яку панич щоночі кличуть, руки якої панич просили. А бачуть панич, що я все знаю. Але нехай
