Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 11. Повісті (1960).djvu/141

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

панич не бояться, я вмію мовчати. Нікому про це ані слова не скажу, навіть паничеві Владкові.

— Ну, і що ж ви знаєте про панну Регіну? — питався Начко.

— Небагато знаю, не буду брехати. Ходить воно по кімнаті мовчазне, горде, як би направду яка королева. Або сяде біля вікна й сидить цілими годинами, мов німа. А злісниця — нехай Бог боронить! Не люблять її там, це мені можуть панич вірити.

«Тужить за чимось, почуває себе чужою в цім оточенні, а втім, занадто вона чиста для нього», — збивав у думках Начко закиди Миколайової з невигойною софістикою закоханого.

— Маєтку не має вона ніякого, — говорила дальше Миколайова. — Що там по батьках лишилось, те брат-ледащиця проплутав, а решту опікун в Трускавці загарбав, маючи якісь претензії. Процесуйся з ним, як хочеш. Прийняла її тітка з ласки, бо, скінчивши школу, не мала куди подітись. Тепер вона шукає для неї якогось місця на пошті або телеграфі, але я думаю, що це не для чесної панночки місце.

— То що ж вона має робити? — скрикнув Начко. — Жити на ласці тітки чи гинути з голоду?

— То чого б я так бундючилась? — відповіла з чисто жіночою логікою Миколайова. — А втім, і ця її тітка, прошу панича, цілком мені не подобається. Коли вона довідалась, що я у паничів служу, то закликала мене до кімнати, і як почала випитувати мене про паничів, то мучила з півгодини. Кажи їй те, кажи їй інше, як паничі живуть, чи вчасно увечері додому приходять, хто в них буває, у кого вони, по кім спадок дістали та скільки? Словом — мов який комісар. Я викручувалась від неї, як могла, а що я паничів хвалила, то цього панич можуть бути певні.

— А ця… Регіна була при тому?

— Розуміється, що була. Аж злість поривала мене. Увесь час сиділа коло вікна, мов похнюпа, обернена до мене плечима, навіть не озирнулась. Ні, прошу панича, це не для панича партія. Зовсім там не сподобалось мені. Я дала собі слово не йти туди більше.

— І добре зробите, Миколайова! — сказав Начко, встав і, здригнувшися, вийшов до редакції.

Правда, він мав іще півгодини часу, але втік, формально втік із дому, щоб уникнути туркотання старої служниці і