я скажу вам, пані, це все, чи й тоді ще могтимете відповідати мені: так, пане?
Ці слова справили страшне враження на Регіну. Вона звернула на Начка свої великі, чорні очі з виразом неописанної тривоги і заразом з благаючим поглядом жертви, що ведуть її на смерть, затрималась, мов остовпіла на місці. А коли Начко скінчив, — заніміла, лише дві великі, гарячі сльози набігли на цих чудових очах, скотились по щоках і впали на брудний сніг тротуару. Та раптом охолонула. Її обличчя запалало рум'янцем гніву й обурення і, обтерши своєю муфтою сліди сліз, сказала голосом, повним гіркого докору:
— Мучите мене, пане! Не маєте милосердя. Прощайте!
І, відвернувшись, зникла в сінях дому, перед яким обоє стояли, лишивши Начка в німім остовпінні, подиві й розпуці. Він нічого не бачив, не чув, не відчував, лише ці її сльози, великі, чисті, мов перли! Ніякі слова, ніякі докори, ані любовні закляття не були в силі зворушити його так сильно й глибоко, як ці сльози улюбленої жінки. Він готов був кинутись на землю і цілувати те місце, де вони впали. Відчував, що ці сльози печуть його, тяжать йому на серці, мов два найтяжчі смертельні гріхи. Яким диким варваром показався він перед нею? Скільки-то внутрішнього болю та приниження, мабуть, коштували тій гордій жінці ці тяжкі сльози! І з якою метою він витиснув їх Регіні? Чи на те тільки, щоб переконати її, що вона бреше, що не щира? Яка нужденна причина, яка гідна погорди мета! Хіба ж він не знав і перед тим того, що знає тепер, що лиш найтяжчий натиск, лиш розпучливе й нестерпне становище змусило її до такої поведінки? Чи не було обов'язком кохаючого мужчини пощадити її в цім тяжкім становищі, подати їй мовчки руку допомоги замість ятрити її рану? І що ж тепер, що дальше? Тепер вона дійсно має причину гордити ним, ненавидіти його! Боже, боже, що він наробив!
— Але ні! — шептав йому інший голос. — Чей же це все кохання з мене говорило, чисте, справжнє, безмежне кохання. Кожна жінка серцем відгадає його голос, інстинктом прочує, і не одурить її в цім прочутті хоч би й найбільше шорсткий тон.
— Але що ж робити, що робити? — питав сам себе Начко, йдучи звільна до свого помешкання. Він звісив голову в тяжкій задумі. В його серці велася страшна боротьба, але в рішучій хвилині перед його уявою знову блиснули дві великі сльози
