— І баби?
— І баби! І баби! — почулися завзяті писки з усіх боків. — Або то баби щось гірше від вас?
— Якби не баби, то би хлопів і на світі не було.
— Пускайте нас! І нас! І нас!
— Та чекайте! — гримнув хтось ізсередини в двері. — Адже ще не вибираємо. Ще лише подають голоси, на кого би хто хотів.
— Кладіть мого чоловіка! — запищала якась жінка. — Такий добрий, що хоч і до рани приложи.
Присяжні й радні біля стола повставали з ослона. Один виліз на стіл.
— Панове громадо! — крикнув. — Говоріть, кого хочете мати війтом у Грушатичах?
Гомін змішаних голосів був відповіддю на це питання.
— Так не можна. Говоріть одного.
— Ми кождий хочемо свого.
— То погодіться якось. Ми вам будемо казати одного за другим із тих, що їх тут зголошено, а ви голосуйте, чи годитеся, чи ні. Отже, Андрій Халавко.
— Та то крайній дурень. На сміх його подали.
— Хто дурень? Я дурень? — крикнув ображений Халавко. — Сам дурень, хто таке говорить.
— Хто за Андрієм Халавком? Нема нікого.
Регіт цілої юрби.
— Хто за Хомою Зарічним?
Знов регіт.
— Не ображайте чоловіка. Він вам нічого не винен.
— Не беріть дурня на зуби! — додав хтось із кута.
Знов гармидер. Знов ображений упоминається за своє добре ім'я. Коли викликано Яця Коваля, прийшло до суперечки. Горішняни були за ним, долішняни проти нього. Чулися голоси: «Дурню!» — «Ти сам дурень!» — «Не тручайся!» — «Ой, мої ноги!» — «Чи ти сказився?»
Присяжний стояв на столі і не міг зміркувати нічого.
— Ну, як же ж, панове, голосуєте?
— За Ковалем. Проти Коваля. І я, і я, і я!
— Знаєте, хто за ним, най підійме руку.
Всі руки піднялися.
— Значить, усі за Ковалем?
