мужчина в сорочці і камізельці, без шапки і сурдута. Грудьми й обличчям він приліг до костьольного муру, ноги розставив широко, щоб мати тривку опору на неміцній барикаді, лівою рукою держався карнизу, а в правій мав міцний штуц з відведеним курком. Вихилить півголови з-за вугла муру, в одній секунді націлить і випалить і знов ховає голову за мур. Не опускаючи становища, простягає праву руку з штуцом униз і віддає його скуленій постаті, що сидить біля його ніг. Що це за постать? Не видко її, видно тільки темну сукняну хустку, що накриває її голову. Та ось вихилилася з-під хустки біла, делікатна, дрібна ручка, їй-богу, жіноча ручка! Узяла вистрілений штуц, а подала стрільцеві другий, набитий і приготований до вистрілу; знов мужчина вихиляє голову, ціляє та стріляє, а скулена постать під сукняною хусткою щось там живо маніпулює в своїй криївці, за заслоною балок, лавок, подушок і всіляких старих речей, з яких збудовано барикаду.
Але ось по п'ятім чи шостім вистрілі постать під хусткою вихилилася трохи вгору і крикнула так голосно, що аж Калинович міг почути:
— Татуню, кулі ще є, але пороху вже нема!
— Шкода! Добра позиція! — відповів їй мужчина так само голосно і залишив своє місце.
Що це? Його голос видався Калиновичу дуже й дуже знайомим! Мужчина обернувся обличчям до вулиці.
Боже! Таж це Закшицький, його найближчий бюровий товариш! Що він стрілець з покликання, про це Калинович знав віддавна, бо ж обидва вже п'ятнадцять літ сиділи поруч себе в одній канцелярії. Та не знав Калинович двох речей: що цей стрілець з покликання може з однаковою пристрастю стріляти в людей, а надто в австрійських вояків, як і в качок, а по-друге, що цей старий, понурий дідусь, з величезними, сивими вусами й червоними шрамами на обличчі, може мати молоду доньку. Що ця донька молода, те пізнав Калинович з її стрункої постаті, а головно з чистого, срібного голосу, що викликав якісь дивні відгомони в його серці, — немовби старий канцелярійний міль (45 літ, чи ж це не поважний вік?) нараз скинув із себе двадцять літ і опинився серед зелених піль, повних цвітів і запаху та співу пташок, повний здоров'я, сили в тілі і надії в душі. Він стояв, немов зачарований цим голосом. Могли свистати собі кулі попри його вуха, могли
