Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 11. Повісті (1960).djvu/29

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

зойкати ранені, видавати несамовиті окрики хвильові переможці, тріщати обсипувані картеччю барикади, гриміти у віддалі бубни й бойові сигнали та гучати гармати над городом, заглушуючи гук подвійного пожару поблизько, — для Калиновича все те не існувало. Його очі, вуха і вся душа вперлися в один пункт, в обвіяну димом вистрілів групу батька й доньки на барикаді.

— Капітане, нам треба пороху! — закричав Закшицький до якогось ветерана з обвислим вусом і в високій рогатій шапці, що стояв при підніжжі барикади з пачками амуніції.

— Бери, брате, і пали! — сказав капітан. — Тримаймося до вечора, то наша буде виграна. Повстануть предмістя, витиснемо військо з міста, а тим часом і на провінції, дасть Бог, рушаться народи.

— То вже ваша річ рахувати, що там буде, а моя річ палити, — сказав Закшицький, — уже маю п'ятьох, а дасть Бог, що… о Ісусе!

В цій хвилині Закшицький, обернений боком до одваху, а обличчям до капітана, від якого одержав порох, захитався і, вхопившись обома руками за бік, з голосним зойком, як довгий, упав з барикади вниз, головою просто під ноги капітана. Куля пройшла йому правий бік і застряла в лівім, перейшовши через саме серце. Порох, який приніс капітан, лишився без ужитку.

— Мій батьку! Мій батьку! — почувся розпучливий крик дівчини, що в одній хвилині зірвалася з криївки, зіскочила з барикади і присіла навпочіпки біля трупа.

Та в тій самій хвилині загримів страшний залп, барикада затріщала і впала, розсипаючись у звалища й покриваючи своїми руїнами батька і доньку. Розбіглися її оборонці в шаленім переляку, загриміли бубни, на площі перед єзуїтами мигнули високі вояцькі бермиці, понад якими їжилися вістря багнетів, та Калинович не чув, не бачив нічого.

«Але ж вона там загине під звалищами! — оце була його єдина думка. — Її роздавлять, а може, навіть, відгребуть і розстріляють!»

При тій думці кров заледеніла в його жилах. А це можливе, коли знайдуть при ній кулі й штуц. І, не надумуючися, не знаючи, що робить, Калинович кинувся до барикади. З надлюдською силою він почав відкидати набік уламки дощок, скринь,