Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 11. Повісті (1960).djvu/30

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

шаф і інших старих речей, доки не відгріб дівчини. Лежала скривавлена, нерухома, може, навіть мертва, на трупі батька. Калинович хотів підняти її, але задубілі руки конвульсійно стиснули шию батька. Шарпнув щосили і, вхопивши дорогий тягар на плечі, почав утікати з ним щодуху, як злодій з краденим скарбом. Вояки саме влазили на барикаду, були заледве пару кроків від нього віддалені, але, не сподіваючись уже опору, не були приготовані до стріляння. Пара секунд, доки перші встигли піднести карабіни й націлити на нього, — врятували Калиновича. Мов гонений дикий кіт, скочив він за ріг дому, де бодай трохи був заслонений перед вистрілами, і побіг вуличкою на ринок. Упав у натовп, інстинктивно почуваючи себе тут безпечнішим.

— Славно, старий, славно! — почулися голоси кількох свідків його мимовільного геройства. — Ти вирвав її з самого вогню, ти врятував від неминучої смерті!

Ці оклики похвали отверезили його трохи. Боже, що він наробив! Таж ця дівчина, яку він держав у руках, для якої ризикував своїм життям, була злочинницею, боролась на барикаді, заслужила на смерть. Що скажуть, коли довідаються, що він, найлояльніший з лояльних, найпокірніший з покірних, вирвав її з рук справедливості? Очевидно, що строга кара і його не мине. І вся його хвильова відвага, що походила швидше з притуплення свідомості, ніж з почуття сили, щезла без сліду. Коліна задрижали під ним, в очах темніло на саму думку про те, що він зробив і що його чекає, і він дрижачим, майже плачливим голосом почав благати:

— Мій Боже! змилосердіться, панство! Поможіть мені сховати цю бідну сироту. Батька втратила вона перед хвилиною! Як знайдуть її, то й її і мене чекає смерть. Пробі, змилосердіться!

Та його крик пролунав без відгомону. Хто мав змилосердитися над ним, коли кожний дрижав за власну шкіру. Барикади впали, вояки штурмом вдиралися на ринок. Довкола ратуші, що горіла, мов величезна свіча, відогравалися сцени пекельного замішання й переляку. Все летіло, кричало, кляло, ховалося і тиснулося не знати куди. Двері були позамикані, вікна позаслонювані, тут і там переполохані натовпи з напруженням останніх сил добивалися до замкнених брам, верещучи та благаючи милосердя — не знати від кого. В тім хаосі нещасли-