бризкала далеко із скаженої сутолоки людей, трупів, ран та кривавого оружжя. Стогнання ранених, зойки конаючих, скажені крики убивців, — усе те мішалося в якусь пекельну гармонію, що різала вухо і серце, лунаючи під отим усміхнутим ясним сонцем, на тлі ситої зелені смерекових лісів, та під лад ненастанного шуму холодних потоків.
— Направо, товариші! Разом і дружньо напрім на них! — кричав Максим, відбиваючися від трьох монголів, що старались вибити йому оружжя з руки. Зі страшною натугою наперли товариші направо, де лінія монголів була найслабша і місце для оборони найдогідніше. По короткім опорі монголи подалися.
— Далі, далі, женіть їх наперед себе! — крикнув Максим, кидаючися зі своїм кривавим топором на уступаючих монголів. Товариші поперли за ним, і відворот монголів швидко перемінився на пополох і безладну втіканину. А товариші гнали слідом за ними, валячи одного за другим ззаду на землю. Перед ними було чисте поле, а недалечко темний, запахущий ліс. Коли б їм удалось добігти до нього, то були б спасені; ніяка монгольська сила не здужала б їм тут нічого зробити.
— Далі, товариші, далі, до лісу! — кричав Максим, і без віддиху, мовчки, криваві й страшні, мов справді дикі звірі, гнали товариші наперед себе втікаючих монголів у напрямі до ліса. Тугар Вовк одним позирком переглянув положення обох сторін і зареготався.
— Щаслива дорога! — крикнув він у слід за молодцями, — на тій дорозі ми ще здиблемося!
І живо він відділив частину монголів і послав їх горою на тухольський шлях, щоб зайшли
