Він помалу оживився. Набуте в горах здичіння трохи вже відпало від нього. Нараз графиня закинула розмову на ту тему, котрої, видимо, найбільше боявся о. Нестор.
— А ви тямите, отче, свій побут у Горилісах?
Він заметушився. Палиця випала з його руки, і він швидко схилився, щоб підняти її. Графиня зупинилася й пильно, на вид спокійно, вдивлялася в нього.
— Ясно… ве… ве… вельможна[1] графиня… — пролепотів він, блукаючи очима, щоб не зустрітися з її поглядом.
— Ви вже, мабуть, навіть забули, як мене по імені звуть! — сказала вона зовсім спокійно й ніби жартівливо.
О. Нестор разом перестав метушитися й витріщив на неї свої чорні колись, тепер значно вже вицвілі очі. І разом у його зачерствілому серці отворилася давня, здавалось, зовсім загоєна й мохом поросла рана. І він заговорив, зразу з трудом, путаючись та гикаючись, але чим далі, тим плавніше, і сміліше.
— Ясно… ве… ве… вельможна графине! Зволите жа… жартувати! Насміхатися наді мною! І не по правді! Я не забув те… те, що пам'ятаю. Та пощо це? Думаєте, я мало терпів? Адже через вас… усе покинув! Надію щастя родинного… І кар'єру… І людське товариство… І книжки… Все, все! В горах загрібся, між бойками[2], між волами та вівцями, Щоб вас забути! Щоб про вас не чути. А то,
