знаєте, кожна найдрібніша звістка про вас, усяка дрібниця бентежила мене до дна душі… на тортури мене розпинала. Що я перетерпів! А ви… ви ще сміятися зволите!
І цей дикун, ця руїна, цей немова, цей передчасно постарілий целебс заплакав. Заридав, мов дитина, і почав утирати сльози рукавом своєї ряси.
В голові пані Олімпії все мішається після цеї хвилі. Жаль і надія, обридження й розкіш, гризота й радість — усе валить клубами на її душу, безладно, могуче. Вона кидається на ліжку й махає руками, мов проганяючи дальші думки. Не хоче згадувати, навіть ув уяві не хоче ще раз перемірювати крок-за-кроком цей страшний безконечник, що довів її до її теперішнього стану. Всі ті потрясаючі сцени, що промайнули над її головою від того часу… сповідь із власного життя перед о. Нестором… їх пізніші розмови і зносини… вродини сина… смерть чоловіка… пожар двору… і ті важкі літа, що потяглися далі, і ті гадюки, що підповзають тепер до її серця, все те разом збирається довкола неї в одну збиту масу, мов шкіряний міх, у котрому її зав'язано і в котрому вона душиться, душиться, кидається і кричить, добуваючи останніх сил, у передсмертній тривозі, в безтямній розпуці:
— Рятуйте! Рятуйте!
Два місяці вже оті сни, оті спомини, оті думи мучать її, і мука та за ті два місяці не то що не вменшилася, але щораз більшає. Чим це скінчиться? Пані Олімпія іноді всерйоз лякається, щоб не одуріла. Вдень їй здається, що ходить здорова, а як тільки вночі голова до подушки, зараз у крові починає грати
