— Ні, Гапко, — уговкувала її пані. — Дай спокій! Ти цього не розумієш! А на обід конче треба для отця Нестора щось із м'яса прилагодити. Хоч курятко одне йому всмаж.
— Йому всмаж! А ясній пані ні?
— Та вже всмаж, кому хочеш! А кава готова?
— Готова.
— Ну, то давай сюди. Я сама наллю. А не знаєш, отець Нестор устав уже?
— Не знаю! — сердито буркнула Гапка, котра дуже не любила о. Нестора й вічно дивувалася, чого це пані так про нього турбується. Правда, вона знала потроху історію, яка скоїлася між панею й о. Нестором. Але то колись було, а що було, це, на думку Гапки, пропало й не повинно мати ніякого впливу на те, що є. Так, бодай, вона дивилася на свою власну непринадну минувшину, й такою міркою мірила й усіх других.
Пані, тим часом, узялася наливати каву. Вона ніколи не повіряла цього Гапці. Особливо для о. Нестора вона старалася прилагодити каву так, як він любив. Вона старанно зібрала ввесь кожушок зі сметанки й положила в його філіжанку[1], влила також чільну сметанку й небагато чорної кави, а й цукру поклала далеко більше, ніж собі. Наливши дві філіжанки, решту лишила Гапці.
— А булку маємо? — запитала пані.
— Та ще окрайчик. Не багато.
І Гапка вийняла з шафи невеличкий шматок булки домашнього печива.
- ↑ Філіжанка — чашка (слово це ще є в Котляревського і вживається й досі в Галичині).
