— Ну, добре. Для о. Нестора буде й цього. А я й із хлібом вип'ю, — сказала пані й, поставивши каву, призначену для „ксьондза“, на кухню, щоб іще трохи пригрілася, сама сіла знов на лавці, вкраяла собі шматок хліба й звільна почала пити каву, не перестаючи при тім розмовляти з Гапкою. Гапка тим часом з квасним видом заглянула до горщиків, у котрих були зостанки чорної кави і сметанки і, виливши їх в один горщик, долила пряженого молока, кинула невеличкий шматок цукру й також поставила на кухню, а сама сіла на порозі й почала оббирати картоплю.
— А ти ж, Гапко, чому не снідаєш? — мовила пані, ледве-ледве жвакаючи останками зубів черствий хліб, розмочений у каві.
— Та я маю час! — відповіла Гапка. — Я не привикла так рано.
Пані Олімпія добре знала, що Гапка бреше, що вона не для себе злагодила оцю каву, а для старого Деменюка. Той старий мовчазливий дід, той строгий мораліст, котрий раз-у-раз колов Гапці очі її власною грішною молодістю, котрий спокійно, мов крізь сон, говорив їй такі речі, яких вона не була б ні від кого знесла й котрі не раз доводили її аж до сліз, був усе таки слабою точкою в вигаслім Гапчинім серці. Гапка воліла сама не доїсти, не допити й не доспати, щоб тільки старому Деменюкові достачити якнайбільше вигоди. Пані знала це добре, і їй захотілось пошпигати трохи Гапку в те слабе місце.
— А де твій Деменюк? — з усміхом запитала вона.
— Мій? Чому мій? — живо відмовила Гапка.
— Ну, та певно, що твій! Хіба я не знаю,
