Та щоб вспокоїти жону,
Пан з ґанку звільна і поважно
Зійшов, і грізно та протяжно
Звернувся до селянства: „Ну,
Чого ви тут?“ При тім став так,
Що до комісара плечима
Був звернений і наче й разу
Його не бачив. Гайдучина
Знов в тарабан заторохтів;
Комісар з злости, наче рак,
Почервонів. Лиш що хотів
Пан щось казать, аж над ушима
Його: „З цісарського розказу!“ —
Мов ніж по склі заскреготів.
Пан обернувсь. „А, пан ком сар!
Рідкі в нас гості! Nu, wie geht's?[1]
Давно зі Львова? Вже кінець
Їзді? Ну, що там каже цісар?“
„То є патент цісарський з тня
Сімнатцятого цвітня, року
Пішучого! І во ім'я
Цісарське — с савтрішного строку
У краю паншини нема,
Танини сносяться й семля
Хлопам дається рустікальна,
А тітичам за право те
Сам цісар з каси заплате —
То воля цісаря пуквальна[2]?“
„O, Sapperment! Warum nicht gar!“
Пан скрикнув, мов змія вкусила.
