Немов король, чи мав село,
Чи цілий ключ. Не перейшло
І через голову нікому,
Щоб що змінитися могло
В тім розпорядку віковому.
Пани і панщина у всьому
Зрослись, здавалось, нерозлучно.
Тоді то стоїло поглянуть
На пана. Просто очі в'януть
У мужика, як пана вздрить,
Хоч пан не лає й не кричить!
По що кричать? Гнів крови шкодить.
Ні, нині й цар мабуть не ходить
Так гордо по своїй столиці,
Як пан тоді селом ходив.
Тут гарна доня у вдовиці —
У двір її! Загородив
Господар пліт новий, — „Гей, хаме,
Городиш моїми лісками!
Пліт розбирай і в двір звези,
Або оплату положи!“
Чи ласка панськая, чи кара,
Все, мов нехибний Божий суд,
Паде на смирний, темний люд,
І навіть писнуть, сплакать — вара!
Тоді в панів сміялись очі,
Забави по дворах гули
І лови по лісах ішли,
Лунали співи дні і ночі.
Тоді то й раз пани були
До жартів, вигадок охочі.
А як в ту пору грали в карти!
І нині грають, звісна річ,
