Аж скочив з радости чандал. І зараз
Відрахувавши гроші Вісвамітрі,
Невільника свойого Гарісчандру
Зв'язав тим самим шнуром, на котрому
Були нанизані собаки. Мов мертвий,
Давав усе робить з собою бідний,
Стояв, немов осліпши і оглухши,
Аж поки палки довгої ударом
Чандал не пробудив його. Оттак
То тягнучи, то палкою б'ючи
Його й собак посполу, серед грубих,
Огидних жартів, насміхів, пісень,
Чандал потяг за город, де стояло
Кладовище, страшнеє місто вмерлих.
„Бодай ти, сонце, не зійшло ніколи,
На мій страшний упадок не гляділо!
Бодай ти, земле, ще цю ніч запала
В безодню темну, щоб ти не носила
На собі мого лютого нещастя!“
Оттак ридав і кляв свою недолю
Цар Гарісчандра, цар колись, тепер
Чандал-невільник, у чандальській хаті
Ночуючи цю першу ніч.
Та сонце
Зійшло, проснувсь чандал і перед себе
Прикликав Гарісчандру.
Слухай, синку!
Пора тобі за діло братись.
Робота жде тебе не так то й мудра
