Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/220

Гарісчандра.

 „Кого?“

Чандал.

„Та свойого ж царя, бач, Вісвамітру.
Старенький він, то правда, і бурчить,
Клине сердито. Ну, та дасть то Бог,
Що якось з ним до ладу дійдемо.
На кладовище не піде, то я
Пошлю його собак ловить по місті —
Це також діло добре — і не мудре.“

Гарісчандра.

„Ні, не бувать в Айодії мені!
Важкі пригоди геть мене зламали,
А сина смерть життя підсікла корінь.“

Девадатта.

„Подай мені свою дитину, доню!“

Тремтячи, Сайвія старцеві в руки
Дитини трупа подала. Оглянув
Старий посиніле, опухле тіло,
До грудей вухо притулив і слухав.
Тоді з-запазухи добув лушпину
З горіха, в ній якаясь масть була.
Оцю подав він Сайвії і мовив:
„Візьми це, доню, намасти дитя!“

І диво дивне! Де лише прилипла
Чудовна масть до тіла, там щезала
Гадюча пухленина і синець,