Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/231

Голодні, спраглі, лубом лиш окриті та розчіхрані,
Плоть духом усмиряючи, лиш вітром годувалися,
Так власне тіло морячи, на пальцях стоячи ввесь час
З руками в хрест простертими, очима не змигаючи.
Через покути сеї міць, що тліла дуже довгий час,
Аж закурилась Віндія-гора — це був чудовий вид!
Важку покуту бачучи, усі боги злякалися,
І всякими способами спинить її старалися:
Спокушували їх не раз клейнотами, дівчатами,
Та вірні своїм намірам не хтіли перестать вони.
Нові покуси шлють відтак героям владник небес:
Їм сестри, матері, жінки і свояки ввижалися
Залякані — оружнії за ними гнались велетні,
За коси рвуть, оздоби друть, здирають всю одежу з них,
А ті: „Рятуй! Рятуйте нас!“ кричать, пищать розпучливо.
Та вірні своїм намірам в покуті не схибли брати.

В покуті не схибнувшися, не стурбувавшись думкою.
Побачили, як ті жінки, появи ті щезали геть.
Та всього світу Праотець зблизивсь до двох героїв цих,
Щоб щиро їх благословить і ласку дати їм свою.
Та ті брати незломнії, герої Сунд і Упасунд,
Як Праотця побачили, зложили руки набожно
І Господеві Брагмі, к ним прибувшому, ось що рекли:
„Коли приємна Праотцю покута, що сповнили ми
Дай, Господи, щоб знали ми всі хитрощі воєннії,