Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/324

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено



„Чесний отче, справді це мій запис —
Власноручний підпис мій на ньому.“

„Олександре, ще скажи при свідках
Чи стоїш ти твердо ще в тім слові,
Чи бажаєш, може, вільним, бути?“

„Чесний отче, що мені та воля,
Як не стало раптом серця мого,
Як не стало вірної дружини!
Ой, розбила моє серце скрута,
Погасила сонечко розпука,
Ізрадила мене Юліяна,
Ізрадила й кинула самого!
Не хочу я тут ні хвилі жити,
Йду тобі я в манастир служити.“

„Олександре, добре нагадайся,
Щоб не було каяття запізно!
Твоя жінка слова не сказала,
Як же можеш заочно судити?
Чи це вже таке є певне діло,
Що втекла вона, злякавшись суду?
Може свідків лиш пішла шукати!
І чи це вже незрушима правда,
Що зламала шлюбную присягу?“

Відмовляє Олександер гнівно:
„Чесний отче, маю доказ, маю!
Бач, моя сорочка почорніла!“

Відмовляє тут чернець суворо:
„Чи це певно та сама сорочка?
І чи сам ти не згрішив душею,
А вона за гріх твій почорніла?“