Заіскрились в Олександра очі
І за серце вхопила досада,
І він скрикнув: „Годі, отче, годі!
Щезла віра й жаль із серця мого!
Вбий же, Боже, ту невірну жінку,
Хай до віку втіхи не зазнає,
Хай до смерти не знайде спокою.
Хай змією жре її розпука
За ту ганьбу, що мені зробила!“
Застогнав тут черчик подорожній,
Застогнав тут мов від злої рани,
Руки зносить, поглядом благає:
„Стій, нещасний, угамуй ту мову!
Сам себе ти нею побиваєш!
Сам не знаєш, бідний, що говориш,
Сам не знаєш, до кого говориш!
Придивися ти мені близенько,
Прислухайся до голосу мого!
Та невже мовчить у тебе серце?
Невже так воно закаменіло,
Що мене пізнать воно не може?
Олександре, друже мій єдиний!“
Теє мовить, бороду зриває,
Відкидає геть каптур чернечий,
Відкриває свої білі груди,
Олександру кидаєсь в обійми.
Олександер слова не говорить,
Лиш з очей гарячі сльози ронить,
До грудей подружжя любе тисне,
Та їй в очі глянути не сміє,
Сльози ронить, тяженько зідхає,
Далі теє слово промовляє:
