Тим часом Рудра, князь демонів, ворог усякої діяльности, міркував собі ось як: „Вісвамітра, повний самовідречення, сповняє незрівняну покуту, згідно зі своїм зароком, щоб опанувати всі мудрощі Шіви і штуки, яких ніхто не знав досі. Генії тих штук, опановані чоловіком, що володіє над своїм духом терпливістю й мовчанням, кричать справді жалібно, пройняті страхом. Що мені з ним робити? Цей муж із роду Кавсіка ясніє своєю силою; я безсильний супроти нього; перелякані демони кричать жалібно, і мені тяжко зробити йому перерву. Та оце надходить той король, гукаючи раз-по-разу: „Не бійся!“ Вступлю в нього і швидко сповню своє бажання.“
Опанований царем демонів, Рудрою, що так обміркував собі свій плян, король гукав сердито: „Де той злочинець, що завиває вогонь у полу свойого плаща там, де присутній я, пан сього краю, осяяний усім блиском моєї власти? Пробитий у всі члени моїми стрілами, що зараз із мого лука посиплються на всі сторони світа, він як стій засне довгим сном.“
Почувши королівські слова, Вісвамітра розсердився; і скоро тільки сердитість опанувала великого мудреця, вся його мудрість пропала в тій хвилі. Та король, побачивши Вісвамітру, відомого йому аскета, перелякався дуже й затримав нараз, як осиновий листок. Мудрець крикнув до нього: „Безумче, стій!“
При тих словах король покірно впав перед ним на землю і промовив: „О, шановний пане, це був мій обов'язок, а не жоден злочин. Не сердься, премудрий мужу, не гнівайся за те, до чого привела мене моя повинність. Король, що знає свої обов'язки, повинен давати дари,
