Взялись… Люд тиснеться, писк, виск.
Вже понад голови людей
Почали задні до дверей
Метать великі снігу груди,
І гнів кипів чимраз страшніш.
Де-де в руках заблиснув ніж,
І чувся крик: „Хай гинуть Юди!“
І може б сорок восьмий рік
Були ми кров'ю охристили,
Коли б у тій рішучій хвилі
Піп свого слова не прорік.
За шумом, галасом та криком
Ніхто й не бачив, як між нас
Він увійшов — коли нараз
З придверним розпяттям великим
В руках перед людьми він став
І хрест високо підійняв
І голосним озвався кликом:
„Бог з вами, діти! Що це, ви
Опутані злим духом нині?
Що ви, татари чи туркині
Що коло Божої святині
Такий гармидер завели?
Чи місце тут на колотнечу?“
„Не ми її розпочали!“ —
Гукає мир. Адіть[1], пан-отче,
Пан ключ від церкви взяв, ще й хоче,
Щоб ми на панське нині йшли“.
„Зле робить пан, то не перечу.
На душу гріх бере важкий!
Та чи ж то рац'я, щоб для того
