XII
Гей, розшалілась буря люта!
З устоку[1] вітер засвистів,
Мов дикий кінь, порвавши пута,
Нараз на волю полетів.
То озирнесь, копитом гряне,
Підскочить, фиркне і зарже,
То рушить вчвал, аж землю рве
Копитом, колесом піде,
І знов зарже і раптом стане.
Бурхав так вітер, скріплий сніг
Рвав з поля, ніс в село туманом,
Бив в очі, стежку з-перед ніг
Неначе вкрав в короткий миг,
А вив, ревів, мов сам не міг
Скрить в собі гнів над нашим паном.
Та тяжчий плач і рев і стони
Ішли по хлопських всіх хатах:
Ридали діти, старці, жони,
А буря ще збільшала страх.
Всі палець Божий в ній вбачали,
Ознаку Божого гніву.
З яким плачем випроводжали
Нас на роботу лісову,
Як мов на смерть вже нас прощали,
Це не забуду, док' живу!
Та ба, даремний плач і сльози!
Пан каже, й мусить бути так.
