Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/77

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


„Вельможний дідич наш, як бачим,
В гуморі нині. Бог послав
На пана радість, — слава Богу!
Молітесь, паночку, лишень,
Щоб Бог на завтрішній вам день
Цю радість не змінив в тривогу!“

Пан враз аж кинувсь, мов його
Шпигнув гадюки зуб затрутий.
„Що, що сказав ти, попе, що?“

„Кажу лиш те, що може чути
Спокійно всякий христянин.
На кого гордість Бог зсилає,
Так що й на Бога він не дбає,
То знак, що близько вже чекає
Одверта пропасть перед ним.“

„Ти будеш ще мені грозити?“

„Ні, ясний пане, я не грожу,
А лиш кажу вам Правду Божу,
Котра мабуть незвісна вам“.

„Таких вчи дурнів, як ти сам,
А не мене будеш навчати“.

„Я панській мудрості віддам
Чолом охочо, рад лиш знати,
Чи то вона веліла вам
Сьогодня свято бунтувати,
Святую церкву замикати
І гнать на панщину людей?
Ей, пане, пане, схаменіться
І мудрістю ви не чваніться!
Та ж якби власних я грудей
Не був наставив в обороні