XLIV. 1. Багно гнилеє між країв Европи, Покрите цвіллю, зеленню густою ! Розсаднице недумства і застою, Росіє1)! Де лиш ти поставиш стопи, Повзе облуда, здирство, плач народу, Цвіте бездушність, наче плісень з муру. Ти тиснеш і кричиш : „Даю свободу !“ Дреш шкуру й мовиш : „Двигаю культуру". Ти не січеш, не б'єш, в Сибір не шлеш, Лиш, мов упир, із серця соки ссеш, Багно твоє лиш серце й душу дусить. Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі, Свобідний дух або тікати мусить, Або живцем вмирає в твоїм гробі. 4 жовтня 1889. XLV. 2. Тюрмо народів, обручем сталеним Ти обціпила їх живі сустави И держиш^—не для пожитку, не для слави, А лиш для жиру клевретам мерзенним. Оттак пастух попута коні в полі Через-ногу : здаєсь, три ноги вільні, А йти вони, ні бігти не зусильні — То ржать, гризуться спільники неволі. 1) В цих двох сонетах [1) »Багно гнилеє“, 2) „Тюрмо народів“] Франко має на увазі стару Австрію, але з цензурних причин замість слова „Австріє“ вживає „Росіє“. 44
